Я радий, що мене попросили зробити нарис-супровід до першого в історії офіційно дозволеного перевидання “Сірої книги” на честь її 40-річного ювілею. Її було створено Еліс Такатою Фурумото (1925–2013) та надруковано в 1982 році після смерті її матері Гавайо Хіромі Кавамура Такати (1900–1980). 100 примірників оригіналу цієї книги мали стати подарунком Майстрам Рейкі, яких навчила Таката, і тим, кого б в майбутньому готувала правонаступниця Такати, а також дочка самої Еліс, – Філіс Леі Фурумото (1948–2019).
“Сіра книга” містить в собі низку історичних матеріалів, якими Еліс хотіла поділитися з подалі зростаючою спільнотою Рейкі, і саме через тих викладачів, яких вона вважала офіційно визнаними. У 1980-і та 1990-і роки матеріали, що увійшли до цієї книги, доповнювали усну традицію як основу історичних знань про практику Рейкі в Японії та її перенесення в Північу Америку. Більш того, публікація цієї книги була частиною проекту узаконення Філіс як спадкоємиці насліддя Такати в часи, коли почала набувати форми суперечка про правонаступництво з Барбарою Вебер (Рей) .
В цій передмові я пропоную історичний контекст для матеріалів, які містяться в “Сірій книзі”, в надії, що це відкриє новий погляд на причини, з яких Еліс вибрала саме ці документи і віднесла їх в Гавайську Репрографію (типографну майстерню Гонолулу), щоб видати тоненьку книжку, назва якої була лише японськими ієрогліфами. Я пройду вісьма розділами книги в такому порядку: обкладинка та титульний аркуш, щоденник Такати, “Терапевтичний довідник” Хаяші, нарис Такати “Мистецтво зцілення”, світлини, майстерське свідоцтво Такати, список учнів-майстрів, присвячення.
Обкладинка досить проста, з каліграфією від руки двох японських ієрогліфів на позначення рейкі; титульний аркуш повторює ці ієрогліфи, а під ними текст латиницею: “ЛЕЙКІ/РЕЙКІ” Хоча під цією простотою ховається певна глибина. По-перше, невідомий автор каліграфії чомусь вибрав написати традиційний ієрогліф рей 靈 (замість спрощенного ієрогліфу 霊, яким офіційно користувалися з 1946-го року), в той самий час написавши ієрогліф кі в спрощенній формі 気 (на відміну від традиційного написання 氣). Це змішування традиційного та післявоєнного стилів було явно ненавмисним (Еліс подала до друку в Гавайську Репрографію кандзі спрощенного написання), але цей випадок відображує те, як терапію Рейкі було адаптовано з довоєнної Японії до нового післявоєнного світу. Також і включення “Лейкі”, – тепер застарілого написання терміну латиницею, як це іноді робили в 1930-х та 1940-х роках, – здається ще одним, більш свідомим визнанням роботи, яку зробила Таката як перекладач, що перенесла іноземну практику в новий контекст, де навіть лінгвістичні фонеми були іншими.
Перші сторінки книги відтворюють копії 4 сторінок конспектів та записів з щоденнику Такати часів її подорожі до Японії в 1935-1936-х роках, коли вона проходила п’ять місяців навчання Усуі Рейкі Ріохо в свого майстра Чуджіро Хаяші (1880-1940), одного з найвизначніших шиханів (інструкторів), яких підготував засновник цього методу, Усуі Мікао (1865–1926). Перший витяг, датований 10 грудня 1935 року, відтворює її конспекти з першого дня навчання в токійському головному офісі Хаяші Рейкі Кенкуйкаі (Асоціації Хаяші з Дослідження Рейкі). Цікавим є те, що практика, яку Таката описує тут, дуже відрізняється від тої, яку вона сама викладала в пізніші роки. Наприклад, вона говорить про необхідність зосередити увагу, очистити свої думки та медитувати для того, щоб “дати енергії вийти зсередини”, тоді як пізніше своїм учням вона буде наголошувати на тому, що концентрація уваги не є обов’язковою, що рейкі плине природньо, без зусиль. Вчення про те, що “енергія” … знаходиться внизу живота, десь на 2 дюйми нижче пупа” дуже нагадує більшість японських вчень про хару або танден, але це ще один аспект, який вона вилучила з своїх класів в пізніші роки.
Незалежно від того, що ці деталі говорять про історичний розвиток Рейкі, ці записи з щоденнику Такати на початку її кар’єри дають нам багато знань про людські риси цього великого вчителя, відкриваючи її нам в якості учня. В наступному записі, датованому квітнем травнем 1936 року, коли вона пише у захваті про те, як Хаяші-сенсей погодився “передати їй секрети Шінпі Ден [тобто майстерського ступеню], Кокію-Хо [техніка дихання] та Лейджі-Хо, найбільшої таємниці Науки Енергії”, то ми, читачі, теж радіємо за неї. До речі, під цією “найбільшою таємницею” наймовірніше мається на увазі рейджу-хо, тобто як проводити церемонію, загальновідому як “ініціації” або “налаштування”, а не рейджі-хо 霊示法; останнє позначає різновид медитації, яку Таката описує в першому записі щоденнику, коли практикуючий сидить в гасьо (склавши долоні) та чекає на “знак”, щоб почати практику.
Після записів в щоденнику йде розділ, який займає більшість “Сірої книги” і який відтворює “Терапевтичний довідник” (Ріохо Шішін), який Хаяші Чуджіро дав своїм учням. Написаний японською, цей буклет описує набори позицій рук, за допомогою яких можна лікувати різні хвороби. Він включає в себе анатомічну схему обома мовами, щоб допомогти читачам знайти органи для розташування рук. Здебільшого цей буклет є точною копією того, який Таката отримала під час навчання в Токіо, але обкладинка свідчить про те, що це було спеціальне видання, створене для японсько-американських учнів. Це видання включає в себе фонетичний довідник (фурігана) разом з основним текстом, тому що імігранти з робочого класу та японці другої генерації, які представляли собою більшість перших учнів Рейкі на Гаваях, здебільшого були неспроможні читати японське письмо, на відміну від учнів Хаяші, які були переважно з середнього та вищого класів японського суспільства.
Текст демонструє один із знаних методів, за допомогою якого практики Рейкі 1930-х років визначали, які позиції рук використовувати для сеансу. Низка захворювань описується разом з рекомендаціями щодо позицій рук для їх лікування. Навряд чи ранні практики отримували медичне навчання з розпізнавання захворювань, які описані в “Довіднику”, найімовірніше, пацієнти зазвичай отримували медичний діагноз від лікаря ще до того, як прийти на сеанс до практика Рейкі. В додаток до цих рекомендованих прозицій, рук ми знаємо, що ранні практики Рейкі також використовували техніку сканування (байосен або байокан), щоб знайти ті ділянки тіла, яки потребували лікування.
Таката сама описує цю техніку в наступному розділі, в своєму нарисі 1948-го року про “Мистецтво зцілення”. Ці 5 аркушів друкованого тексту є одним з найчіткіших описів лікування Рейкі, що Таката коли-небудь давала в своєму житті. В ньому є детальний опис природи рейкі як “універсальної життєвої сили” разом з детальною інформацією стосовно навчання та практики Рейкі, включно з ранньою версією комплексного “сеансу-основи” та переліком конкретних позицій рук для лікування окремих станів здоров’я. Ці процедури доповнюють відчуття практиків у власних руках. “Під час сеансу лікування” – пише вона, – “довіряйте своїм рукам. Прислухайтеся до вібрацій або реакції”. Це допоможе практикові знайти “причину” (хвороби); щоденне лікування “причини” прибере її “наслідок”. Цей наголос на знаходженні “причини” захворювання узгоджується із свідченнями про Рейкі в довоєнній Японії та дуже контрастує з вченням, яке вона передавала учням на прикінці 1970-х років, про те, що “рейкі йтиме туди, де вона потрібна”.
Вказівки щодо сеансів в нарисі Такати в багатьох моментах співпадають з конспектами з її щоденнику та лікувальними сеансами в “Терапевтичному довідникові” Хаяші, але Таката вже тоді зробила деякі зміни на основі своєї більш ніж 10-річної практики лікування та навчання Рейкі. В додаток до практичних змін у позиціях рук (наприклад, додавання сеансу на жовчному міхурі та гіпофізі для вагітної жінки), вона також додала мову, взяту з американської релігії та медичної практики, що демонструє її ранні спроби зробити Рейкі зрозумілою для публіки поза колом японських імігрантів. Наприклад, вона експериментувала з використанням мови Біблії Святого Джеймса в перекладі “п’яти принципів” Усуі (гокаі), починаючи з “саме сьогодні – не гнівайся.” Багаторазове вживання нею терміну “Великий Дух”, розповсюдженного поняття в культурах корінних народів Америки, пояснюється тим, що написання цього нарису було одною з вимог отримання нею посвідчення “Доктора Натуропатії” від Індейської Асоціації Америки, братського ордеру, присвяченого корінним народам Америки. Як я і пишу про це в своїй дисертації (та книзі, що готується до друку), коли Таката подорожувала Північною Америкою з метою навчати та проводити лікувальні сеанси, вона брала з собою копію цього свідоцтва та того, що йменувало її “ліцензійованим священиком Церкви американських індіанців майя та індіанських місій”, щоб надати авторитетності як собі, так і своїй неортодоксальній практиці зцілення.
Після нарису “Мистецтво зцілення” ви знайдете чотири світлини: портрет Усуі-сенсея, який Таката ймовірніше отримала від Хаяші під час свого навчання; світлини Хаяші-сенсея та Такати-сенсея, вдягнених в намиста леї, зроблені в Гонолулу в лютому 1938 року, якраз перед поверненням Хаяші до Японії; а також фото демонстрації сеансу Рейкі в холі Асоціації Молодих Будистів в Гонолулу. На цій останній світлині можна побачити, як Таката демонструє сеанс Рейкі в центрі кімнати, а Хаяші сидить за столом справа від неї. Справа від Хаяші вісить свиток з гокаі. Підпис Еліс свідчить, що це була зустріч “Асоціації Терапії Рейкі” (Рейкі (Ріохо) но Каі), хоча, ймовірно, що вона помилилася з датою, вказавши 1937 рік, тому що ту ж саму світлину було надруковано в “Гаваї Хочі” 4 березня 1938 року під назвою “14ий та останній) семінар Хаяші”, – скоріш за все це було в лютому 1938 року. З огляду на те, що на світлині більше ніж 120 людей, це, ймовірніше, зібрання учнів з навчальних курсів періоду жовтень 1937 року – лютий 1938 року, які прийшли попрощатися з Хаяші-сенсеєм.
Наступна сторінка надає копію нотаріально завіреного свідоцтва, датованого лютим 1938 року і підписаного Хаяші, яке заявляє про те, що Хавайо Таката є “Майстром системи зцілення Рейкі Доктора Усуі”: єдиною такою в Сполучених Штатах та одною з лише тринадцяти таких “в повній мірі кваліфікованих Майстрів цієї професії”. Згідно з іншими джерелами того часу, ця цифра, ймовірніше, представляє кількість шіханів (Майстрів) в Хаяші Рейкі Кенкуйкаі, та не бере до уваги шіханів з Усуі Рейкі Ріохо Гаккаі. В цьому документі вперше було надруковано стандартну для нас сьогодні фразу “Майстер (Рейкі)”. Також значним є використання терміну “система Усуі Рейкі, що лікує без ліків”; схоже, що сам Усуі наголошував, що його система не вимагала використання ані голок, ані трав, і Таката зберігала цей наратив “зцілення без ліків” впродовж десятиліть.
Останні дві сторінки переносять нас більш ніж на сорок років вперед, у часи публікації книги та переходу Такати в інший світ. Спочатку Еліс склала перелік з двадцяти одного “учня-Майстра”, які, як їй було відомо, навчалися в її матері. Вони всі, включно з сестрою Такати Кей Ямашита та онукою Філіс Фурумото, навчалися в неї на Майстерський ступінь в період з 1975 по 1980 рік. Як вказує Пол Мітчел в своїй передмові , цей перелік не є повним (принаймні, там немає Джорджа Аракі), він також містить помітну помилку в написанні (Барбара “Веббер” замість “Вебер”).
Після того Еліс додала коротке та стисле присвячення, яке вона підписала та під якими поставила три печаті (ханко). Велику ханко ймовірніше було успадковано від Хаяші, або ж її було створено самою Такатою. На ній написано: “печать верховного керівника Асоціації дослідження Рейкі стилю Усуі” (Усуі-шікі Рейкі Кенкуйкаі Шукан но ін) Ця печать символізує авторитетність офіційної позиції, отриманої Такатою в якості правонаступниці Хаяші, що пізніше стане відомою як “Грандмастер”. Дві менші ханко носять імена Такати та Фурумото. Це останнє присвячення проголошує Філіс законною спадкоємицею Такати та заявляє, що Таката продовжує жити в усіх, хто практикує Рейкі. Відтак, книга стає своєрідною родовідною картою, яка документально закріплює передачу Рейкі від Усуі через Хаяші та Такату до Фурумото і (само собою) до власників цієї книги та її читачів.
Як висновок, “Сіру книгу” було створено Еліс Такатою Фурумото, водночас і як вшанування померлої матері люблячою донькою, так і в якості подарунку власній дочці. Вона окреслює хроніку передачі лінії таким чином, щоб конкретизувати спадщину, передану Філіс, та чітко дати це зрозуміти спільноті Рейкі. Більш того, ця книга слугувала матеріальним символом того, що її власник був справжнім, визнаним Майстром в Усуі Шікі Ріохо (УШР). Відтак, наявність її стала такою ж важливою, як і її зміст; володіти нею було так само (якщо не більш) важливо, як мати змогу прочитати та зрозуміти її. Наприкінці 1990-х в інтернеті можна було знайти скановані копії “Сірої книги”, але володіти pdf-файлом було зовсім не одне й те саме, що володіти самою книгою.
Сьогодні, вихід другого видання цієї книги змінює саму “ауру” цього об’єкту. Однак, відданість цій справі з боку Офісу Грандмайстра УШР та Рейкі Центрів Америки у відтворенні самої книги якомога ближче до оригіналу і, водночас, доповнення її перекладами та коментарями щодо її змісту – це воістину видатна праця, яка слугує доказом нової ери Рейкі – такої, яка є більш глобальною, інклюзивною та такою, що має глибоку історично-зумовлену свідомість. Для мене було честю бути частиною цього процесу.
доктор філософських наук Джастін Стайн
Ванкувер, Британська Колумбія
Травень 2021 року
